Йов 14 UMT

1. «Ми — люди, що народжені жінками. Короткі дні нашого життя минають у турботах.

2. Мов квітка, виростає чоловік, а потім швидко в’яне. Він, наче тінь, яка тікає вмить, якої не зловити.

3. Але однак Ти зупиняєш погляд на такій нікчемі і позиватися його у суд ведеш?

4. Хто може витворити чисте із брудного? Ніхто.

5. Якщо людина має повний вік прожить, і Ти їй дні і місяці життя злічив, якщо Ти визначив, як довго жити людині, й вона не в змозі подолати ту межу,

6. тоді вже не пильнуй, не стеж, дай спокій чоловіку, нехай би тішився наймит, поки вдається.

7. Надію має дерево завжди, якщо його зрубати, воно загине, та пагони проб’ються молоді.

8. Якщо уже коріння постаріло, і пень уже вмирає у землі.

9. Як тільки перші крапельки дощу напоять землю, гілля відродиться і юно забуяє знов.

10. А дужий чоловік, коли вмирає, губить сили; життя його кінчається, а потім де він?

11. Скоріше море й ріки можна вичерпати руками,

12. ніж людина, яка ляже в домовину, зможе знову піднятися в цей світ. Доки не зникне небо, не прокинуться померлі, їм сон склепив повіки міцно.

13. Коли б мене сховав Ти у могилі, аж поки не вгамується Твій гнів, поки на прийде час Тобі згадати про мене.

14. Якщо людина загине, то чи буде знову жити? Ні! Я з радістю винесу усі страждання, з нетерпінням чекаючи звільнення.

15. Якби мене гукнув Ти, я б озвався, коли б хотів Ти рук Своїх творіння бачить.

16. Тоді, напевне, Ти б мій кожен крок беріг і вже гріхи б мої не згадував мені,

17. мої провини зав’язав би в торбу, замурував би кривду.

18. Але руйнується гора, обвалюється скеля, рушиться каміння,

19. струмки останні вимивають ґрунт. Так і людські надії Ти змиваєш, Боже.

20. Залякуючи силою, ламаєш чоловіка й розчарувавши, відсилаєш в інший світ.

21. Чи діти його в шані, він того не знає. А чи зневажені — того він теж не бачить.

22. Свого лиш тіла біль він відчуває, він тужить за собою».